Відгук на статтю в „Українській правді”.
Якщо діяти за схемою Генріха Альтшуллера, то треба спитати у симпатичних Братів Капранових:
- а що ви власне хотіли, як ви вбачаєте ідеальну модель української держави?
Чому саму ідею „ідеальної країни” брати Капранови трактують як інфантильну чи шулерську?
Адже для розуміння природних процесів вчені користуються поняттями „ідеально чорне тіло” „ідеальний газ”, „абсолютно низька температура” – і таке інше. Більше того, є у різних країн, якщо не у всіх європейських ідеальний кілограм, літр і таке інше.
У природі, звісно, не існує ідеальних фігур чи форм. Але штучно відтворені, вони допомагають людям осмислювати не тільки фізичну побудову світу, але й людську психіку та режими у яких ця психіка та свідомість нищаться, руйнуються чи лікуються та відтворюються…
Не розуміти цього – значить і бути інфантильним тобто соціально безвідповідальним.
Як брати Капранови.
Але питання залишається: ЯК собі уявляють становлення української державності українські письменники, які за традиціями нашого народу – за інерцією все ще претендують бути „володарями духу”?
Адже наші письменники забули, що
- наша демократія надто молода – та визрівання нашої цивілізації – процес повільніший, ніж життя окремої людини – чи не так?
- альтернативою навіть такої демократії є не досконала демократія – а стрілянина – в подвалі чи на вулицях, все одно?
Наші митці – посміявшись над кандидатами в президенти – уявили собі, що вони НАД процесом, мудріші та щасливіші ніж учасники перегонів чи виборці. Але насправді вони ПОЗА процесом виборів, навіть нижче його. Адже у політиків, як у письменників – та сама проблема – визнання публіки. Їм, як і політикам кожний скандал – крок до загального визнання.
Чи не так?
Політики шулери? Зараз я не захищаю жодного з них, або не роблю вибір у цьому випадку. Але якщо самі митці задля популярності ґвалтують сексуальну або кримінальну тематику – це що, не шулерство? Одна з найталановитіших авторів Оксана Забужко теж хотіла б про вічне та неосяжне – адже вона професійний філософ та письменник – але вимушена, за публікою – щось патякати про оральний чи вагінальний секс…
Так шулерка Оксана чи ні?
Ні, звичайно.
Я вірю, що ЮВТ – дуже освічена жінка. Але – народжена в соціальних низах – була вимушена здобувати освіту та робити кар’єру. Як відмінниця по життю – має смак не тільки у політиці чи економіці – але й у мистецтві чи літературі. Але як заскавчали монтянші та капранови, як вона подивилася „Ріголетто” та згадала Есхіла…
Ні, оральний секс для письменників та матюки для політиків – це наше, українське! До речі – у чому шулерство кожного з кандидатів у президенти? Я не кажу про ЮВТ – але навіть у Януковича чи нещасного Яценюка? Помилки, фарс – але не шулерство – це точно!
Вони не прикидаються, що хочуть у президенти – вони дійсно цього хочуть, хочуть як діти, як письменники – визнання. Де тут шулерство? Вони УСІ у цьому щирі.
Вони обманюють своїх виборців?
Теж ні. Вони не обманюють СВОЇХ виборців – у кожного він свій.
2. Не можу не повторити тезу, що жахливі наслідки російської та української історії – від ідеологів та політиків – письменників!
Буйна уява одних добра доповнюється сліпою вірою інших – читачів чи слухачів, глядачів… У такому тандемі можна не помітити нічого навіть пришестя голодомору чи масових розстрілів незгодних. Якщо на одному кінці – письменники – на іншому кінці чорного ящика історії – розстрільний ліс чи підвал.
Україна як мала історична дитина піднімається на ніжки – намагається йти. Щось не виходить – але пробує. Але тут підбігають великі дядечки у підгузниках – і починають глузувати з історичних, політичних дітей – яким, нарешті вдалося самостійно ходити та діяти.
От і лають висміюють співвітчизників, як це роблять у нерозумних українських сім’ях, породжуючи у дітях почуття непевності у власних силах.
Дійсно – якщо усі політики та журналісти – покидьки – то, як віддзеркалення, вони вказують на те, що МИ УСІ – покидьки та нікчеми – і нічого кращого не заслуговуємо. Ні серед батьків, ні письменників чи митців.
Чи політиків, нарешті.
Щоб це зрозуміти – треба повернутися до початку заявленої теми та спробувати сформулювати питання у дитячій простій формі. Тоді вже точно „дурь видна”.
Не митці, не письменники, навіть не політики винуваті, що доводиться говорити мовою притчі, міфу чи казки. Яка публіка – така й мова до неї.
Бо не почують.
Ми відчуваємо наслідки жахливого нищення національного інтелекту – це треба відтворювати довго, дуже довго…
Тому усі перераховані діячі вимушені кожний свого „Есхіла” вливати у суспільну свідомість маленькими порціями – у великих поки не сприймаються…
Шкода – але доводиться рахуватися.
„Не стріляйте в піаніста – він грає як може”.