Станіслав Овчаренко. Біль та радість у перемозі особистості. Відгук на статтю Ольги Ка-лити в „Українській правді” „Боляче – значить повчально”. .

Я цілком підтримую тези статті Ольги Калити. Але коментарі до неї свідчать, що більше, ніж 80% коментаторів не зрозуміли слушність її думки, незважаючи на просте викладення досить складної теми. Проте ми мусимо не так заперечувати статтю, як доповнити зміст її чудової роботи, гідної друкування у поважному англомовному виданні. 
  Отже – Ольга Калита передусім звертає увагу не так на політичну складову, як на осо-бистісну – тобто безвідносно приналежності до тієї чи іншої нації. Одначе – читачі весь час інтерпретують цю психологічну, навіть педагогічну річ у політичній площині. 
Тому ми всупереч власному бажанню теж торкнемося політичної площини – хоча намага-тимемося триматися саме психологічної, а не політичної складової. 
  Головна хиба статті поважної пані Ольги – вона взяла для прикладу дві неповноцінні та не продуктивні риси „невротиків” та „характеропатів”. 
Тобто – якщо невротики – занадто багато приймають відповідальності на себе і отриму-ють стрес від почуття провини за все, що навкруги них, характеропати, навпаки, уникають будь-якої відповідальності, звалюючи на інших свої власні проблеми. 
  Ці дві позиції виникають з точки зору відношення до почуття відповідальності. 
На цьому саме будується уся стаття. 
  Ніхто не хоче страждати – тому кожен намагається уникнути страждання, інколи будь-якою ціною.  
Саме тут – корінь проблеми. 
Організм у ході еволюції так побудований, що він керує вчинками тварини чи людини ДВОМА засобами:
- шляхом передчуття насолоди, та 
- шляхом „покарання” – відчуттям болю. 
  Але людина, особливо культурна, відрізняється саме тим, що розуміє – далеко не всі сигнали болю правильно свідчать про шляхи її усунення. 
  А також – не усяке передчуття насолоди правильно вказує на шляхи задоволення такої насолоди. Отже свідоме ставлення до сигналів власного організму передбачає також і си-лу волі – тобто свідоме зусилля не-реагування на біль як сигнал попередження та уникан-ня шляхів до насолоди – тобто утримання від спокуси. 
Звісно – це стосується не тільки суто фізіологічних переживань – а також і соціально-психологічних. Пані Ольга Калита окреслила саме слабкий варіант двох протилежних під-ходів, притаманних саме пересічному українцеві. 
  Саме тут ми входимо у царину політики та відносин у соціальних групах – будь-якого розміру чи значення. Саме у цьому читачі вбачають головний сенс її статті. 
На жаль, але українська нація історично, ще ДО радянщини була слабкою – але повинна стати сильною – отже ми повинні не так успадкувати власний історичний досвід, як його позбутися. 
  Дійсно – саме у волелюбних англійців та американців Бенджамін Франклін міг сказати - "Боляче - значить повчально". 
Як правильно зауважує Ольга Калита – біль сигналить про виниклу проблему. Але її треба не уникати, а вирішувати – та дякувати болеві, що вчасно попередив про проблему. 
Саме тут вступають у дію такі загальнокультурні чинники, як приналежність 
 - до певної соціальної верстви, та 
- певної національної культури. 
  Адже будь-яка дитина, що з'являється на світ – стикається з суспільством – передусім сім'єю. Де існує певна шкала пріоритетів „важливе – неважливе”. Тобто важливе треба пе-режити та подолати, неважливе – можна й уникнути як чогось зайвого задля економії сил – фізичних чи душевних. Можна сміливо говорити, що принципово слабких дітей на здіб-ності досить мало – як і з яскраво вираженими рисами таланту. 
Отже – те чи інше суспільство ПРОДУКУЄ той чи інший тип особистості – слабкий чи сильний з наявного людського матеріалу. Є ще такий важливий фактор, на що вказала cі-м’я Нікітіних. Це – неухильне згасання людських здібностей з віком дитини, якщо їх не розвивати. Отже – саме у сенсі пріоритетів „важливе – неважливе” сім’я відіграє виріша-льну роль. 
  Тобто – якщо родина навіює думку про високі можливості та призначення дитини – та матиме стимул до утримання від спокуси чи пересилення болю. Якщо дитині навіяли, що вона у цьому світі – „ніщо” – така дитина буде шукати будь-якого задоволення зараз і не-гайно – „бо потім не дістанеться”. Якщо обставини примушують до наполегливого пі-знання та набуття корисних навичок – така зневірена дитина намагатиметься уникати зу-силь, які спричиняють не так насолоду, як страждання від початкового зрозумілого без-силля - „все одно від мене нічого не залежить”. 
Останній вислів – самий страшний як в суспільному, так і в приватному житті. Самі при-гноблені – такі за духом раби – батьки намагаються „відкрити очі” своїй дитині – „щоб та менше страждала”. Насправді ж все виходить навпаки – намагання уникнути зусиль та пов’язаних з цим страждань тільки породжують все нові та нові страждання саме через власну слабкість та залежність більшого ніж слід кола людей.  
  Пані Ольга слушно закликає до повної відповідальності за власні вчинки та за власну долю. Цьому не можна не співчувати. Проте нас цікавить – чому впевненість у власних силах однім дітям та людям притаманні, а іншим – ні. 
Тобто – „з чим це їдять”? 
  Тобто – дитину готують весь час підкорятися чужій волі – чи самому творити власну долю? На мові психології – до патерналістського відношення до життя – чи до автономії особистості? Щодо цього в англомовній літературі та пресі є багато чого. 
  Адже від установки – жити власним розумом та волею – чи чужою зовсім по різному формуються риси особистого характеру. „Радянщина” – це абсолютна керованість особис-тості зовнішньою силою, зокрема державою та тоталітарною партією. До речі, за час ево-люції режиму – такі пасивні особистості поступово оволодівають владою – тобто самим своїм перебуванням у владі призводять до саморуйнації такого режиму. 
  Адже навіть тоталітарним суспільством повинен керувати той, хто вільний та не боїть-ся приймати самостійні рішення. Отже тоталітарне суспільство на усіх рівнях продукує особистості, які принципово не можуть ним же керувати. 
  Людина, яка ладна триматися пасивного способу життя – не може послідовно мислити та приймати рішення. Здатність пам’ятати, логічно мислити, триматися власних логічних висновків втрачаються ще в ранньому дитинстві. У такому разі – загальна духовна не-охайність особистості та – найстрашніше – пусті, майже мертві очі радянських стариків. У яких тіло зістарилося – а душа залишилася дитячою. 
  Негативним чинником є еміграція обдарованих талановитих особистостей з України. У такому разі загальний духовний грунт „просідає”. Так з'являються „бабусі у черзі за греч-кою” під час виборів. Виняткова бездарність колишнього президента Віктора Ющенка за-консервувала стан таких бабусь та дідусів. 
  Життєвий досвід людей, які самостійно приймають рішення накопичується прискоре-но, бо це відбувається переважно шляхом раціонального мислення. Коли людина на себе не надіється, тримається думки, що держава мусить робити за неї вибір та піклуватися за неї – така людина тримається переважно емоційних, чуттєвих вражень – які швидко та безслідно розсіюються у просторі та часі. 
Для таких людей нема ні минулого, ні майбутнього. 
  Вони легко вірять у все, про що їм розкажуть. А ще краще – якщо НАКАЖУТЬ пові-рити. Досить навіювати сталі фразеологічні вирази, які малюють або чорне, або біле. Вони уявляють світ не лінійно, а колово – як у стародавньому античному світі. 
  Отже, проблема свободи окремої особистості – дуже складна справа. Адже в залежно-сті від установки – формується та чи інша низка здібностей – як моральних, так і професі-ональних. 
  Те, про що говорить Ольга Калита – добре висвітлюється також у класика психоаналізу Зігмунда Фрейда: якщо дитину чи людину не люблять – то вони суб’єктивно сприймають як деяку провину, що беруть на себе. Це і є той самий невротизм, про який згадує пані Ольга. Отже – так званий характеропат – це те, що вийшло як „засіб” від надмірної відпо-відальності, яка сприймається як болюча провина. Любов та повага та вимогливість – це те, що допомагає уникнути „характеропатії” або невротизму – обох хибних реакцій на ви-могливість та складні ситуації.  
  Отже – саме в середовищі творчих людей, у середовищі малого та середнього бізнесу, де повсякчас треба приймати самостійні рішення – виникає потреба у людях, що прагнуть продуктивно користуватися особистою свободою. Саме тут крім „проміжного” болі мож-на досягти радості перемоги, де все належить саме ТОБІ!
Отже власне самостійне діло можна ототожнити з „соціальним альпінізмом”. 
Лізти важко – але яке задоволення таки досягти вершини!