Реформа податкового законодавства та прийняття податкового кодексу сколихнуло суспільство. Вже півроку підприємці, депутати, представники громадських організацій та представники влади дуже активно дискутують, яким повинно бути податкове законодавство для малого та середнього бізнесу та намагаються відповісти на питання: чи потрібна спрощена система оподаткування і якщо так, то якою саме вона повинна бути?
Найбільш запекла дискусія іде навколо трьох основних питань:
1) річний об’єм доходу та кількість найманих працівників;
2) види діяльності, при проведенні яких не повинна застосовуватися спрощена система;
3) ведення обліку платниками єдиного податку.
Влада намагається визначити об’єм на рівні мікробізнесу в бідній країні, обмежити в праві наймати працівників, обмежити види діяльності, яким дозволено застосовувати спрощену систему та нав’язати досить затратний з точки зору витрат часу та грошей облік.
Підприємці опираються цим нововведенням «реформаторів» та роблять це досить активно. Ми всі пам’ятаємо підприємницький Майдан та інші заходи направленні на недопущення цих нововведень. Більш того, підприємці кажуть, що об’єми, які були встановленні в 98 році минулого століття треба переглянути в бік збільшення, а облік зробити ще простішим і ще більш економним з точки зору часу та працевитрат . Що стосується видів діяльності, то їх треба залишити без змін відносно до діючого законодавства.
За цією дискусією спостерігає все українське суспільство, але пересічні громадяни, які не є представниками влади чи представниками підприємницької спільноти не завжди можуть зрозуміти хто має рацію, а хто ні.
Я спробую сьогодні зробити це питання трошки прозорішим.
По-перше, подивимося з яких людей сьогодні складається команда «реформаторів». Це пан Азаров та пані Єфименко, люди які виросли та сформувалися, як особистості в Радянському Союзі, де підприємець був порушником Закону за визначенням, бо приватної власності не було, приватного бізнесу не було. Людина, яка купляла товар, наприклад, джинси в далекому узбекському аулі, чи у іноземця, та продавала їх у великому місті де на них був великий попит називалась або спекулянтом або фарцовщиком, та викликала інтерес правоохоронних органів і презирство законослухняних громадян. Це пан Тігіпко та пан Бродський, які зробили свої статки під час хаосу 90-х, коли влада фактично втратила контроль над економічною ситуацією в країні. Нагадаю, що ресурси і матеріальні блага в країні в той час були фактично безконтрольні і їх міг «приватизувати» будь хто, хто мав хоч якийсь доступ до них та вміння зорієнтуватися в суспільстві, де нові закони ще не діють, а старі вже не діють . І ті інші хочуть загнати малий та середній бізнес в жорсткі рамки та контролювати його. І на мій погляд, на це є дві основні причини:
1) вони бояться якісно нових конкурентів, які можуть вирости із інкубатора під назвою «малий та середній бізнес» і хочуть захистити свій світ і своє місце під сонцем;
2) вони свято вірять в те, що підприємець, це порушник Закону, тому що це вдовбали в їхню свідомість, коли вони формувалися, як особистості і тому що вони самі порушували Закони, в принаймні ті старі Закони Радянського Союзу, які під час 90-х остаточно не були скасовані і формально діяли.
По-друге, подивимося хто стоїть з іншого боку. А це представники малого та середнього бізнесу, люди які не брали участі в «приватизації» народного добра, а залишившись без місця роботи на державному підприємстві або без зарплати, якої було би достатньо для нормального життя. Ці люди мають підприємницький хист та сміливість брати на себе зобов’язання за себе і за своїх близьких. Вони не звикли чекати поки держава їм щось дасть. Вони є самодостатніми, вміють досить швидко реагувати на зміни оточуючого їх світу, находити невелику нішу, де їх товари та послуги потрібні. Деякі з них мріють стати магнатами, але більшість задовольняються невеликим бізнесом і просто хочуть і можуть створити необхідну кількість благ для себе і своїх близьких. І ці люди хочуть:
1) щоб була можливість розвиватися і щоб бізнес давав достатньо для того, щоб побудувати житло, дати освіту дітям, оплатити медичні послуги в разі потреби, та в решті решт мати кошти на відпочинок та подорожі, які до речі дуже корисні для розвитку і себе і бізнесу;
2) щоб їхні стосунки з державою та державними чиновниками були прозорими, зрозумілими та простими, а саме головне обходилися підприємцю дешево і не вимагало багато часу, грошей та звернень до спеціалістів, бо якщо він саме підприємець, а не порушник, то гроші і блага йому даються не легко.
Виходячи з вище сказаного дві групи, які стоять по різні боки цього конфлікту переслідують зовсім різні цілі. Одні хочуть обмежити розвиток, щоб прибрати потенційних конкурентів, інші хочуть розвиватися та бути незалежними. Одні хочуть, контролювати підприємця мов порушника, інші хочуть бути законослухняними, але при цьому мати змогу заробити для себе і близьких.
Мені здається, що від того, яка з точки зору переможе залежить наше майбутнє. Якщо, законодавство для малого і середнього бізнесу буде створено, виходячи з того, що підприємець злочинець і порушник за ознакою, ми будемо мати країну в якій статки будуть мати лише злочинці та порушники, а чесні люди будуть ледь-ледь кінці з кінцями зводити. Якщо ж переможе здоровий глузд і підприємець в нашій країні буде сприйматися, перш за все, як чесна, законослухняна людина, яка вміє створювати блага для себе і своїх близьких і саме ця точка зору стане наріжним каменем при створенні регуляторного та податкового законодавства для малого і середнього бізнесу наша країна, на мій погляд, має шанс стати країною заможних самодостатніх, навіть, багатих людей, які вміють створювати блага і для себе і для суспільства і які в решті решт побудують заможну Україну.