Це стаття – для небагатьох, хто хоче подумати…
Відбулося три знакові події – які тягнуть не то що на окрему статтю – на цілу книгу.
Адже зустріч маси публіки з поетом та письменницею Ліною Костенко у Києві та Харкові, зустріч у ТВі Миколи Княжицького з поважними гостями не схожі на відоме ток-шоу Савіка Шустера.
Але усім цім подіям передували могутні акції СТБ „Україна має талант” та „Х-фактор” на протязі, здається трьох років.
Але вони не знайшли заслуженого гучного розголосу.
Усі ці явища яскраво доводять, що плід незалежності за 20 років таки впав на свій національний грунт.
Андрій ОКара в блозі на „УП” згадав, що класичні культурні явища „виникають лише в авторитарних та тоталітарних суспільствах”.
Проте це не зовсім точно.
Гегель казав, що плід культури ніколи не падає на той самий грунт, з якого виріс.
Тобто – плоди розвитку визрівають лише у наступному історичному періоді. Отже, кожного разу національна культура відбиває стан не сьогодення, а минулого часу. Так що високоповажній Ліні Костенко довелося терпляче чекати майже 20 років, щоб прийшов ЇЇ час. Хоча він закладався саме 20 років назад, а саме з 1991 року.
А що ж тоді було – 20 років назад? Того часу незалежна Українська держава та українська спільнота були ще в напівзруйнованому стані з цілком радянською ментальністю. Криміналітет, вбивства, пограбування, проституція густо-рясно тоді розквітли – спадкуючи радянське минуле. Адже грабунок нації та проституцію, у тому числі політичну проводили колишні комсомольські активісти та партійці.
Разом з кримінальними злочинцями.
І усі ці подвиги недалекоглядні люди приписали саме часу незалежності України та ринкової економіки.
Але ми переживали не так набуток, як спадок.
Якщо піти далі у історію – вже чисто радянську – то ми спостерігаємо навіть розквіт науки та мистецтва. Творчість геніїв (яких забули перестріляти чи згноїти у ГУЛАГу). Адже ДО Жовтневої революції 1917 року в Російській імперії буяла різнобічна культура світового рівня! Це був і наш національний Ренесанс. Він був таким могутнім, що вистачило на весь час існування комуністичного режиму.
Коли не вистачило – режим тоталітарної диктатури впав під власним тягарем.
Гавріїл Попов – російський вчений та політик якось у видатній статті „Адміністративна система” доводив, що тоталітарна система існує – доки існують у керівництві люди, які НЕ виховані у цій самій системі. Коли підростає власне покоління керівників такої закритої тоталітарної системи – така система гине.
Отже, як багато разів нами повторено – історія людства – суцільна низка парадоксів.
Підросло зараз покоління молоді в Україні, яке НЕ ЗНАЄ, що таке Г?УЛАГ, суцільний страх, взагалі – нічого про радянський лад.
В Україні за ці 20 років вважали, що „українська національна культура та мова гинуть” – саме через неувагу та неповагу урядів до народної освіти та культури.
Я так ніколи не вважав.
Адже, як слушно казав київський філософ початку ХХ сторіччя Густав Шпет – культура нації ЗАВЖДИ виростає не „зверху”, від держави – а „знизу” – від окремої вільної особистості.
Точнісінько – як будь-який бізнес-проект. Держава може лише сприяти чи заважати такому розвиткові. І заважати так сильно – аж до ФІЗИЧНОГО винищення носіїв національного інтелекту.
Один за другим українські президенти та уряди виявили кращий варіант такої завади.
Байдужість.
Проте людська творчість та ініціатива може бути самодіяльною – і така урядова байдужість сприяла поступовому визріванню покоління, яке розвивалося вже по зовсім іншим культурним лекалам.
Але настав історичний момент, коли колишні комуністи та кримінальні злочинці (що одне й те ж саме!) схопилися перебудовувати Україну на свій лад – назад, у минуле!
Це – оточення Віктора Януковича, вихованця радянської епохи та агента КДБ. (Стати членом КПРС не міг будь-який інтелігент, офіційний злочинець – і поготів.).
Але, думаємо – запізно.
Настав момент, коли люмпени та злочинці вирішили, що треба втрутитися у сферу ідеології та культури – бо без деякої масової підтримки брутально сіяти страх та захоплювати національну спадщину стало неможливо або зовсім нелегко.
Проте за ці роки непомітно для наших очей наші люмпенські „опоненти” дискваліфікувалися – тому діють „як слон в посудній лавці”.
Але такі дії влади не лякають, а роздратовують – та пришвидшують зростання національної самосвідомості. Репресії проти підприємців також провокують до їх самоусвідомлення як творців власної долі.
Навіть серед росіян-севастопольців.
Сама Ліна Василівна щось казала про багнюку у політичному та культурному житті України, коли перервала тур по Україні. Тим не менше – вечір у Харкові цілком спростовує тезу про цілковиту культурну та політичну багнюку в Україні. Малкович заявив про високий тираж її книжки – на противагу від думки, що в Україні не читають.
Читають та дивляться – і далеко не тільки попсу.
Досить походити в Київську філармонію (кажу, про що сам знаю) регулярно – можна відчути, що з культурним життям та сприйняттям мистецтва усе гаразд – і дедалі все більше.
Негативний відбір населення з 1991 року закінчився.
Але є ще й один аспект загальної культурної проблеми: Андрій ОКара був не зовсім неправий, коли писав, що класичне високе мистецтво росте у несприятливі часи авторитаризму чи тоталітаризму.
Дійсно – тут подвійний, навіть діалектичний процес:
- у культуру, науку чи мистецтво йдуть, коли закритий шлях на відкриту політичну арену. Але
- коли таланти (разом з прихильниками) перетікають у сферу інтелектуальної творчості – це йде потужна підготовка національної свідомості до саме політичного перевороту. І той переворот таки відбувається – вже куди сильніший – ніж до періоду культурного „затишшя”.
Приклад. Досить яскравий: У Х1Х сторіччі в Росії після повстання декабристів – період культурного підйому (класичні література, музика, живопис і т. ін.). Потім – період політичної агітації та терору „Народної Волі”. Далі – після їх поразки 1881 року – знову масоване накопичення культурних досягнень аж до 1917 року.
Після цього – дійсно бабахнуло так бабахнуло – до цього часу не можемо прийти до тями.
Якщо кліка Януковича спалила усі мости за собою – і думає спокійно царювати – їм потрібно знищити не лише політичних супротивників (фізично!) – але й діячів справжньої культури – письменників, поетів, вчених, священиків…
Як це зробили Ленін та Сталін.
Бо культурна робота нашої вже сформованої культурної та бізнесової еліти – то і є підготовка до наступного політичного перевороту, навіть якщо ці діячі культури про це не думають! Напевне – не думають!
Ще дещо: смисл культурної роботи – виховання НОРМАЛЬНОЇ вільної особистості – головної небезпеки для будь-якої тоталітарної диктатури. Чим менше наші „пацани” будуть це усвідомлювати – тим краще.
Щодо бізнес еліти: чим менше цей режим знатиме про статки бізнесу – теж краще, бо гроші – передусім інструмент для роботи, а не проїдання. Підприємці усвідомили – що влада хоче вибити з рук цей специфічний інструмент з рук. Без якої ніяка творча діяльність неможлива.
У цій статті неможливо охопити усі аспекти цих трьох знакових подій. Ми зараз висвітлили деякі моменти того, що до часу є поки невидимим.