Станіслав Овчаренко
Бачать Бог та мої читачі, що я всіляко уникав розмови про мови та їх співвідношення з культурою та нацією, точніше – національною політикою.
І не тому, що вважав цю тему неважливою чи я не зміг би с з нею упоратися.
На цей випадок пригадую російського „колективного поета” Козьми Пруткова:
«Я – поэт, поэт даровитый! Читая других поэтов, думаю: если они поэты – так и я тоже!»
Ось так!
1. Отже – мовою як суспільним явищем, на мій погляд, не можна політично маніпулювати, якщо ти вважаєш себе людиною культури.
Адже, дійсно, українську мову хто тільки не нищив – та ще разом з носіями її – але вона вижила!
От знаходиться один патріот з „нашого боку”, який вважає, що законопроект клятих регіоналів остаточно знищить українську мову. Що це за мова, якщо її можна знищити якимось законопроектом? Есперанто, чи що?
Але так само не можна „знищити” і російську мову – бо вона мова сусідньої держави та світової культури – хоча і минулої. Вони мають жити поруч – та навіть змішуючись словниками та стійкими виразами.
Так що одночасно будуть існувати та, та друга мови.
2. Справа у іншому: якої ЯКОСТІ є та буде українська мова – щоб нею можна було користуватися будь-якому фахівцеві.
Отже, коли ми говоримо про пріоритет української мови – то маємо стверджувати українську мову як мову ДЕРЖАВИ. Цебто це мова армії, поліції, залізниці, ділових документів, державних установ, усіх ступенів української школи – включно до Академії Наук України.
Мені близька тема наукової термінології (як колишньому перекладачеві наукової літератури з англійської на українську). З чим прийшлося стикатися – браком наукових та технологічних понять українською мовою. Довелося штучно вводити англо- латино- та навіть російсько походженнях слів.
У мові, як і взагалі у житті, рости важче, ніж деградувати донизу.
3. Заходи Табачника – дійсно прямо ворожі для становлення української освіти – справа у Януковича – Табачника йде до демонтажу (простіше – руйнування) Української держави як такої.
Шалена війна проти застосування української мови, звісно, є завуальованою війною проти самої Української держави. Щоб придушити опір – нахабно була введена однопартійна система влади за тоталітарними зразками – щоб навіяти страх, навіть не вдаючись до масових вбивств українців.
Саме по собі питання мови – не питання для усіх, хто хоче добросовісно розібратися у суті питання.
Знання багатьох мов – взагалі благородна справа, тоді краще знаєш свою рідну – бо можеш на неї глянути „зі сторони”. Як космонавт краще знає власну Землю із Космосу – цілісно.
4. Проте на сьогодні головним питанням є навіть не мова як така – а доля носіїв знань вчителів та викладачів школи усіх рівнів. Жебрак компрометує знання самим своїм виглядом та голодним виразом очей, які дивляться на ситих дітей нашої „еліти”.
В Грузії, зовсім не ситій, вчителям стали добре платити – не тільки полісменам.
Отже будь-яка модернізація країни та суспільства починається з доброї школи, освіти загалом. В Росії, навпаки – вирішили, що модернізацію можна продовжити шляхом крадіжок промислових та наукових секретів західних фірм та фірмочок. (Читайте „Акваріум” Суворова).
Підйом науки та освіти в царській Росії зумовлене було, між іншим також пристойною платнею гімназичного вчителя та професора університету.
Мова поважної особи робить саму мову поважною. Не навпаки.
Мова жалюгідного жебрака вже тхне злиднями – від неї будуть тікати якнайдалі.
5. Отже проблема мови – зовсім не мова, а доля її носіїв Саме тому центр ваги мусить зміститися з осіб нашої олігархії (10 – 20 сімей) – на наше громадянське суспільство загалом. Де потреби внутрішнього ринку будуть платоспроможними, у тому числі на освіту українців. У цих сприятливих умовах українська мова буде мовою людей, сповнених гідності від пристойних умов життя.
6. Проте сьогодні треба ЗЛАМАТИ механізми нищення нашої держави та нашої культури. Саме тому редакція „Свет и тени” стала частіше користуватися саме українською мовою – мовою національної самоідентифікації – яку так затято ненавидять прибічники північно-східної азіатської деспотії – розтлумаченої ще навіть класиками марксизму та видатним російським істориком Леонідом Васильєвим.