С. Овчаренко
Щодо цього багато плутанини та забобонів.
1. Для цього я давно цілком згодний з думкою Олександра Данилюка – що справа не просто у протиріччях між Україною та Росією як державами. Тут ми маємо глибокий міжцивілізаційний конфлікт, який примирити неможливо взагалі. Якщо стосунки між державами ще якось можна владнати – то принципи самої державної організації примирити неможливо.
Справа – не в мові як такій – ми, українці, майже усі володіємо та користуємося російською мовою – нема кордонів між мовами та культурами. Автор цих рядків теж за вихованням – здебільшого російськомовний з дитинства – але я, наприклад, глибоко відчуваю себе саме українцем безвідносно до того, якою мовою я розмовляю.
Ні – поділ проходить у соціально-психологічній площині – в залежності від того – як ми від-носимося до
- держави
- свободи окремої особистості
- приватної власності.
2. У цьому сенсі росіяни обожнюють державу та світського правителя, навіть відверто без-божного. У площині відношення до приватної власності – росіяни не визнають права окремої особистості нею володіти – тобто володіти можна, але держава може у будь-яку хвилину конфіскувати її та позбавити навіть життя її носія.
Божественній владі можна ВСЕ. Імена прославлених катів в Росії знають краще, ніж навіть славетних полководців чи наукових геніїв.
У науці це зветься «східно-азіатським засобом виробництва», при якому державна власність превалює над приватною. Приватну власність можна мати, лише зберігаючи причетність до влади.
3. В Україні – навпаки, ясно виражений індивідуалізм окремої особистості – і окрема особа розраховує не на державу, а на саму себе. Микола Костомаров, український історик, казав, що ліберальні поміщики-кріпосники в Росії в Україні одразу ставали жорстокими визискува-чами – тому, що українці вважали нещастям не виняткову жорстокість кріпосного права – а взагалі не сприймали таке право взагалі як щось нормальне.
4. Московська Росія з самого початку розвивалася як імперія – тобто як конгломерат культу-рно різнорідних народів та країн. Україна ніколи не була імперією – не було необхідності для додаткових зусиль для утримання цивілізаційно різнорідної території.
5. Якщо в Росії перебільшують значення держави – в Україні державу, навпаки, її недооці-нюють. Довгі століття Україна була бездержавною нацією, через що втрачала свої верхні верства українського суспільства. Якщо росіяни зводять приватне життя до потреб держав-ного керування – українці скоріше недооцінюють державність та навіть суспільність на ко-ристь приватного життя окремої особистості. Це те, що притаманне представникам нижчих верств українського суспільства, які здебільшого і залишалися цілими в умовах підпорядко-ваності іноземним імперіям.
6. Україна неодноразово мала можливість створити власну державність – але щоразу її втра-чала, тому, що це корінилося в національному характері «сукупного українця». У вирішаль-ний момент селяни та городяни відмовлялися боронити свою Батьківщину через свої особис-ті приватні уподобання.
7. Проте частини української території неодноразово вивільнялися від іноземного панування через послаблення імперій, до яких входили раніше українці. Наразі – саме той випадок: Ро-сійська імперія знову заслабла – отже в 1991 році Україна відпала як уламок омертвілої ім-перії. Але тимчасове посилення путінської імперії повернуло росіян до думки про віднов-лення імперії.
8. Проте таке відновлення Російської імперії можливе лише за умови втрати Україною наці-ональної незалежності. Сил – військових та економічних – Росії явно не вистачає. Тому пу-тінська Росія намагається повернути Україну через колабораціонізм російської частини насе-лення України. Проте виростають покоління українців, які знають лише державу Україну. Росія для них – сусідня держава із зрозумілою мовою.
9. За винятком Ющенка та Тимошенко, до влади в Україні приходили проросійські сили – які все одно швидко ставали «проукраїнськими» - про що говорить інцидент в Феодосії – бійка між російськими козаками та українським міліціонерами.
10. Якщо в стані імперії Росія мусить весь час обмежувати приватну ініціативу окремої осо-бистості задля збереження території – для України життєво важлива саме ініціатива окремої особистості – яка успішно компенсує відсутність дешевих природних покладів газу та нафти.
11. Російська імперія – досвідчена, але час її минув і вона внутрішньо розкладається – бо на утримання її потрібно більше коштів, ніж вона має зиск з підлеглих ворожих територій. Це той час, коли розпадається будь-як імперія – хоч Османська, хоч Римська…
12. Україна, незважаючи на недосвідченість державних урядовців та громадян, знаходиться на підйомі свого становлення, незалежно від політичного режиму, який наявний в країні. Справа в тому, що проросійський режим Януковича хоче перенацілити Україну на введення в життя України саме «східнодеспотичного засобу виробництва», при якому тільки і можуть існувати нинішні олігархи – економічно вкрай неефективні, бо отримують не так прибуток, як кримінально-бюрократичну ренту. (Тобто: видатки – ваші, доходи – наші!).
13. На цих умовах знаходять спільну мову українські та російські шовіністи – і кожен з них хоче «панувати у своїй сторонці»… за рахунок іншого.
Але при умові, що їх конкурент… «згине, як роса на сонці». Так що у них все відповідно до національного гімну.
14. Проте магістральний шлях світового розвитку – у розвиткові особистого таланту та осо-бистої ділової ініціативи. Шлях уперед для Росії у межах імперії – відрізається, для України – відкривається.
За умови: експропріації олігархів чи за умови викупу ними награбованих активів. Інакше нічого не вийде. Без розгрому олігархату розвиток національного капіталу буде весь час га-льмуватися.
15. Диктатура Януковича має дещо позитивне: вона відкидає на узбіччя негідних політиків та державних діячів на кшталт Ющенка чи Плюща з Рибачуком. «Тушки» теж засвітилися за диктатури Януковича. Це саме вони роблять вибір на користь східного деспотизму, заганяю-чи Україну у глухий цивілізаційний кут.
16. Останнє: Держава лише тоді сильна, коли її громадяни отримали не у подарунок – а від-воювали її після перемоги над ворогом такої держави.
Україна може врахувати негативний досвід анархії, козацтва – як це зробила Польща на по-чатку ХХ століття за часів Юзефа Пілсудського.
Вже пора мислити не категоріями козацького польового табору – а урбанізованої держави. Будь-яка держава починається саме з міста, а не польового табору.