27 квітня 2011 року. Спроба єдності?

Станіслав Овчаренко

Тут багато говорити нічого. Зріла нація та зріла культура та, яка оминає «воду» з текстів, усних та письмових – і шукає смисл у випадкових висловах та ледь помітних реакціях на події – чи навіть відсутність реакції на  важливі події.

Адже ні для кого не є секретом руйнівна роль Віктора Ющенка та його заслуга (свідома!) у приході Януковича до влади. Можна також згадати напучування Оксани Забужко до Януковича «стати президентом не лише Донбасу, а усієї України». У той час, як ми хотіли, щоб Янукович став президентом виключно власного Бункеру.

Учора був з’їзд партії «Наша Україна» біля Верховної Ради. Треба віддати належне: делегати та гості з’їзду утримувалися від кпинів у бік Юлії Тимошенко та БЮТ. Гостей1 від інших партій на цьому з’їзді не було – отже існує не дружнє співробітництво з іншими опозиційними силами, а лише холодний нейтралітет. На сьогодні поки що досить і цього.

Як би там не було – але ідея провести з’їзд просто неба була оригінальною.

Як би там не було, але ми усі згодні з тим, що Харківські угоди треба денонсувати – тут усі опозиціонери згодні.

Другий пункт: у повітрі вже витає, що ніяких справжніх виборів не буде – треба спочатку повалити режим – вже потім можна буде відносити режим національної демократії. Це було промовлено вже біля Адміністрації президента.

Я, як ніхто інший, скептично відношусь до гучних заяв про націю та державу. Нас в редакції дуже дратує «карнавальність» українських революціонерів. Але саме біля Адміністрації президента слова про те, що треба вчитися боронити себе та своїх близьких не тільки словами не були надто урочистими. Вимовляли ці слова якось буденно, як саме собою зрозуміле. Це виступав представник УНА УНСО – але решта були з ним згодні.

Це справді вже серйозно – влада своїми антиукраїнськими діями та розоренням підприємців мимоволі підіймає таку могутню хвилю народного спротиву – що не тільки влада, але й керівники опозиції можуть з цим не упоратися.

Приблизно – як на Близькому Сході.

Під час мітингу біля пам’ятника Шевченку така «ввічлива» злагода теж мала місце. 14 керівників партій та громадських організацій уникали критику один одного – розуміючи, що навала влади та путінської Росії досить загрозлива – час боронити незалежність України та власну національну гідність.

Дійсно – це, мабуть було вперше за усі роки – допекло. Адже нам протистоїть згуртована консолідована сила влади регіоналів та їх російських союзників.

Я чекав, що свободівці виявлять себе як непримиренні супротивники БЮТ на НУ.

Але – ні. Теж добре. Турчинов теж уникав критики соратників, навіть Ющенка.

За виключенням… Анатолія Гриценка. Який поспішив у черговий раз у своєму блозі звинуватити Юлію Тимошенко – що та передчасно підписала резолюцію мітингу (фактично – проект такої резолюції). Звичайно – можна було подзвонити самій ЮВТ чи переговорити з тим ж Турчиновим, та з’ясувати, що Генпрокуратура навмисно викликала ЮВТ на 15.30 щоб та не змогла прийняти участь в заході. Вона підписала проект резолюції та наказала не виставляти передчасно на твіттері – але щось в її апараті не спрацювало – і підпис разом з текстом з’явився.

Якщо не згадувати цей прикрий випадок з Гриценком – захід пройшов у відносній злагоді.

Лише зайвий раз довівши, що Анатолій Гриценко нездатний бути взагалі автором політичного проекту – для цього треба мати відповідні природні якості.

Як би там не було – акт «злуки» відбувся не в день Злуки – а пізніше – учора.

Краще пізно, ніж ніколи…