Свет и Тени

Сироту і сонечко не гріє
Тарас Шевченко.
      У кожного українця свій Шевченко.
Або ніякий.
      Мене цікавить саме психологічна складова людської історії, що не дозволяє мати пряму логічну лінію історичного процесу. Адже шевченкова доля торкається навіть того, хто про нього знати нічого не хоче. Для мене особисто – це доля винятково нещасної людини, незважаючи на так званий «бізнесовий успіх».
      Відсторонено розуміючи винятково великий поетичний талант, я не є прихильником його поезії за винятком окремих речей. Але як дійсна любов визначається не першим, а як мінімум другим побаченням, так і творча зрілість визначається здатністю писати саме художню прозу. Тут одним природним талантом не відбудешся – потрібен загальний інтелектуальний досвід та стислі художні або логічні висновки.
Які усі могли б цитувати як перлини мудрості.
      Саме у прозі бачимо межі його духовного досвіду та дитячого виховання. Психологія особистості – річ жорстока, як саме життя – тому я не буду прикрашувати реальність – щоб не давати матеріал бузинам – геростратам української культури.
      На засланні поет написав 20 російськомовних повістей - намагаючись стати російським письменником – як це вдалося, наприклад Миколі Гоголю.  Але коли читаєш ці повісті – огортає жаль, що межа – не в самій російській мові, а саме в соціальному досвідові, точніше – у його відсутності.
      Мистецтво має як мінімум дві складові: саме ремесло мистецтва та зміст цього мистецтва – що саме поет, письменник, художник хоче сказати світові. Ми відразу домовимося, що ремесло мистецтва у Шевченка було бездоганним – і талантом Бог не обділив – інакше з якого дива видатні художники заходилися визволяти його з кріпацтва? І хто? Сам великий Брюллов! У якого він потім був у улюблених учнях. Тарас Григорович був працьовитим художником – це теж без сумніву.
      Труднощі починаються там, де потрібно втілити власний духовний досвід у матерію мистецтва. Де будівництво повинне стати фактом історії архітектури.
Архітектура або є, або її нема. Навіть при бездоганно виконаних будівельних роботах.
      Але такий духовний, інтелектуальний досвід набувається саме в ранньому дитинстві – це загальні беззаперечні висновки світової психології. А воно у Тараса Григоровича було винятково не мистецьким і не інтелектуальним. Це – життя селянина-кріпака без надії на покращення життя без пана-кріпосника. Виняткова, навіть казкова життєва удача виникла з виняткової сімейної несправедливості – після чого він полишає батьківську домівку.
      Але він сам доклав багато праці, щоб стати освіченою людиною на рівні сучасних діячів російської культури. Щоденник виявляє його виняткову обізнаність не тільки у мистецтві, але й взагалі у історії, літературі, тогочасній політиці…
      Але що робити з усім цим? Яку істину він може повідати світові?
Саме тут виявилася його межа, покладена відсутністю відповідного виховання у дитинстві. Отримавши освіту, став ДРУГОЮ людиною, він цим самим позбувся власного дитинства, власного минулого – став сиротою у часі.
Самотність духовна – найважча.
      Він втратив зв’язок з власним дитинством – але не набув його з дитинством інших членів освіченого суспільства. У нього не могло бути загальних спогадів ні з людьми з народу – бо він став іншою людиною, ні з освіченим суспільством – бо у тих було дитинство зовсім інше. Перший досвід людина отримує у дитинстві – потім вона його узагальнює у стислі істини та життєві правила.
      Шевченко проминув цю стадію першого дитячого духовного досвіду. Тому він був вимушений у юнацькому віці надолужувати прогалини дитячого виховання. Замість того, щоб узагальнювати емоційний досвід, він мав продовжувати його переживати у юнацькому віці. Тому переживання він плутав з думками.
Це не вада, а горе поета, що він був вимушений пришвидшено набувати духовний та інтелектуальний досвід. Тому в його творчості та побутовому житті багато слідів духовної недосконалості.
      Це треба визнати – щоб нам, українцям, не повторювати гіркий досвід, що притаманний усьому нашому народу.
      Дійсно – доля Шевченка типова саме для нашої країни взагалі. Тому у мікрокосмі цього окремого людського життя – бачимо макрокосм наших досягнень та прикрих поразок. Поетична творчість Шевченка добре інтегрувалася у контекст  української культуру – як достоїнствами, так і вадами.
      Але сам Тарас Григорович, тим не менше, відчував власну відчуженість від цього самого освіченого суспільства. Своє минуле він втратив, іншого – не набув. Тому мав виняткову потребу у любові та родинному затишку. Як захисту від духовної самотності та двоїстості, що розривала його серце. Академік, митець за освітою, селянин за вихованням – він не мав власного середовища, де могла б відпочити його душа, де він був би сам собою. 
      Така постійна внутрішня напруга гальмувала його розвиток, робила його життя незатишним.
      Тарас дуже вдало знайшов поетичну мову для потоку своїх почуттів та власного народного складу душі. Саме тому він став творцем літературної української мови. Як Пушкін – російської, Мартін Лютер – німецької, Рабле – французької, Шекспір – англійської – і так далі. Літературна мова у Європі починається з видатного літературного тексту геніального автора.
У нас це – Шевченко.
      Саме тому поетична творчість Шевченка має велику емоційну та символічну напругу – для нас він ніколи не буде «просто письменником». Навколо нього завжди будуть точитися суперечки – поки існуватиме українська культура та сам український народ.
З його достоїнствами та вадами, недоліками.
Саме тому критика його ахілесової п’яти завжди буде дослідженням такої ж  п’яти самого нашого народу.
      Отже, невидима межа духовного зросту геніального поета стала й межею його фізичного існування. На якомусь етапі – вже після заслання він почав тужити за простотою свого дитинства та побутом простої української родини. Якщо в юності він намагався ввійти у коло освіченого суспільства – у похилому віці відбувався зворотний процес: бажання повернутися до простоти народного побуту. Він хоче мати клапоть землі над Дніпром, мати хату та дружину з народу – і зажити по канонам щасливого народного життя. Його дядько Варфоломій Шевченко застерігав його: «Ти – людина письменна. Якщо одного разу захочеш похвалитися  тим, що написав – що вона тобі відповість?»
     Варфоломій Шевченко – людина з народу. Сам викупив себе на волю, став купцем. Його здорового глузду вистачало зрозуміти, що нашому поетові назад до народу вороття нема.
      Згадується при цьому аналогічний випадок з «Мартіна Ідена» Джека Лондона: у цьому романі головний герой – Мартін Іден, людина з народу, став видатним письменником. Він їде на кораблі. Сам капітан корабля та поважні аристократичні пасажири з повагою ставляться до письменника.
      Але він – людина з народу. Він відчуває свою внутрішню відчуженість від буржуазного світу, хоча за статусом та статками вже до нього належить. Але він також не може і спілкуватися з матросами кочегарки – його колишнього власного середовища. Як висновок: він чужий і матросам і поважним пасажирам. І головний герой кінчає життя самогубством – плигає у океан та топиться. 
Життя для нього втратило сенс.
      Наш поет не міг ні психологічно інтегруватися у вищий світ, ні повернутися до народного життя. Для творця з народу настав найважчий період – психологічного, культурного інтегрування до тогочасного вищого суспільства. Він мав був заново народитися, змінити сам погляд на життя та змінити життєвий сценарій. Він з цією задачею не упорався – і загинув.
      Він наприкінці пише з відчаю: «Женитися – хоч на чортовій сестрі!» «Горенько, ох горенько мені!».
      Отже – не тільки побутова криза, але й криза змісту його творчості були причинами втрати сенсу його життя. Треба було набути ІНШОГО змісту свого життя – але такий стрибок він не спромігся зробити. Цей інший зміст він мав внести у контекст своєї творчості – щоб надати змістовність своєму існуванню у світі.
      Дійсно, Бузина правий – він був людиною з нетренованим мисленням – плутав мислення з потоком емоційних вражень. Чим більше протиріч та напруги у духовному житті – тим вище мала бути інтелектуальна дисципліна. Але де було йому набувати таку школу дисциплінованого мислення? Таке природно набувається саме домашнім вихованням – і нічим більше.
      Це стосується і усього нашого українського суспільства – ми маємо усвідомити наш негативний історичний досвід – і всіляко його уникати як духовну отруту. Для початку – повинно виникнути бажання  змінити сам національний гімн, який Чубинський скалькував з польського.
      Адже слова гімну щоразу закладають у нашу свідомість хибний символічний ряд о набутті щастя, яке має виникнути саме собою внаслідок щезанні ворогів «як роси на сонці».  Під сонцем вороги мають властивість не щезати – а навпаки розмножуватися.
А чим більше ворогів – тим більше щезають саме українці…
     Наша культура та наша нація має не так наслідувати минуле – воно веде у глухий кут, як відновитися саме тут і зараз. Спираючись на світовий інтелектуальний досвід.
      У світовій історії кожен народ проходить стадію емоційного пізнання світу, набуття матеріалу для подальшого інтелектуального узагальнення та вольового раціонального дисциплінування. Саме тому Національні культури потребують дуже довгого процесу розвитку - поки та або інша національна культура не матиме оптимальний варіант організації національного життя. Історія філософії знає співпадання логіки особистого та суспільного розвитку.
      Кожного разу, як тільки ми відступатимемо перед невидимою межею духовного розвитку – український народ матиме тяжкі матеріальні та людські втрати. Голодомор – наслідок не так опору, як байдужості до власної долі.
      Тарас Шевченко – дзеркало життя нашого народу – як у великих, так і негативних його проявах.
А щодо Бузини…
Біблія дає нам приклад відношення до батька та взагалі близької людини.
      Пам’ятаємо ім,я тієї людини, що насміялася над оголеністю власного батька? Інший син, Иафет, просто накрив батька від очей сторонніх людей.          
А Олесь Бузина заслужив ім,я насмішника. Як патріот сусідньої ворожої нам імперії.
Наша задача – щоб його справа не перемогла.         
                     

Эта статья опубликована Суббота, Март 8th, 2008 at 4:52 pm в рубрике Психология. Вы можете следить за комментариями спомощью этого RSS 2.0 канала. Вы можете оставить комментарий или трэкбэк со своего сайта.