Александров Павло. Дещо про запорожців після ліквідації Січі.
Запорізький державний університет
Передмова головного редактора
Багато минуло подій з часу ліквідації Січі і багато чого забулося. Автор намагається крок за кроком відновити нашу національну пам’ять про момент загибелі української незалежності, яка ще жила на Січі. Зараз ми намагаємось відновити українську незалежніть та створити державу, яка вже не піддаватиметься ні зовнішній навалі, ні внутрішній ерозії. Адже завнішня агресія майже завжди є наслідком внутрішньої слабкості будь-якої системи, у тому числі державної.
Дуже важливою подією в історії України була ліквідація 1775 р. царатом Запорозької Січі. Найбільш волелюбні запорожці 
не підкорилися імператорському «соизволению» і подалися за межі негостинної імперії. Вихід запорозьких козаків з російської території відбувався поступово. Спочатку (у 1775 році) поблизу Очакова по р.р. Тилігулу, Березані, а також у Хаджибеї знаходилося приблизно 1000 козаків (9, с. 27). А вже 1776 р. за кордоном перебувало 7000 запорожців (8, с. 95). Про це ж свідчить і розповідь колишнього запорожця М. Коржа. Запорозькі козаки, які ще залишалися в Січі після втечі найперших «дунайців» (втікачів за Дунай), надумали «москаля в шори взять». Запорозькі представники ходили до генерала П. Текелія за перепустками для вільного проходу партій по 50 чоловік, які начебто прямували на заробітки до Тилігулу. П. Текелій досить пізно зрозумів, що запорожці залишають свої колишні землі. Це викликало занепокоєння серед російського керівництва. Нам відомий рапорт П. Текелія імператорському фавориту Г. Потьомкіну від 5 липня 1775 р. , надісланий із табору при Січі з повідомленням про місцезнаходження запорожців на турецьких землях (2, арк. 10, 10 звор.). Про переміщення козаків сповіщає Г. Потьомкіна у своєму від 6 липня 1775 р., надісланого з табору поблизу колишньої Січі князь О. Прозоровський: «…Доходять до меня слухи, что многие бывшие запорожцы поселилися зимовниками на уступленной турками земле». (Мається на увазі територія між Дніпром і Південним Бугом, яка відійшла до Російської імперії згідно Кючук-Кайнарджійської угоди 1774 року).(3, арк.. 107, 108). 
Частина запорожців подалася до Речі Посполитої, невелика кількість їх посіла на межі Слобожанщини по слободах та поблизу р. Береки. Можливо, дехто із запорожців подався до Дністра. Так, на карті «частин Росії, Польщі, Молдавії, Бессарабії, Очаківської та Гаджибейської Татарії 1775 р. і частини зимівників колишніх запорозьких козаків» на Правобережжі, середньої течії Дністра показані запорозькі зимівники (1, арк.1). На нашу думку, ці зимівники, принаймні більшість з них були засновані ще до червня 1775 р. Адже помешкання запорожців, хай і тимчасові, відомі у цьому районі давно. Так ще 1744 року запорозькі козаки в гирлі Дністра ловили рибу, а російський уряд забороняв їм це робити (5, арк..1, 8). Отже, ця карта дає підстави вважати, що ареал поширення запорозьких зимівників значно ширший (в західному напрямку), ніж це вважається сьогодні.
На території колишнього Запоріжжя 1775 року було неспокійно (7, с. 36). Недаремно призначеного російською владою «за коменданта» Січі Інгерманландського піхотного полку підполковнику П. О. Норову генерал-майором М. Муромцевим 27 липня 1775 року було наказано на території колишньої Січі та в інших поселеннях «иметь крайнюю осторожность», і якщо трапиться, бійка, тощо, то «тотчас брать под караул» (2, арк.176, 176 звор.). Російська влада остерігалася ворожих дій колишніх козаків.
Взагалі, російська адміністрація на теренах колишнього 
Запоріжжя не досягла у здійсненні своїх колонізаторських планів великих успіхів. Так, незадовільно виконувалася та частина імператорського указу про ліквідацію Січі від 6 червня 1775 р. (6, с. 179), де йшлося про повернення переселенців-мешканців Вольностей «на их Родину». Таких людей набралося всього-навсього 4106 – тобто 4% від загальної кількості населення колишнього Запоріжжя. Ці мешканці не мали ні власної землі, проте й вони, як це видно, з рапорту П. Текелія Г. Потьомкіну від 29 серпня 1775 р., не надто поспішали «выйти на свою Родину», як зазначав про них у вказаному рапорті сам П. Текелій «…остаються однакож ещё здесть…» (2, арк. 259, 259 звор.).
Тепер зупинимося на одному цікавому документі, що стосується історії Задунайського козацтва, ставлення до нього російського уряду кінця ХУ111 століття. Це – записка-звіт російського Єлизаветградського купця першої гільдії Юхима Кленова, написана в кінці ХУ111 століття. (4, арк..1-7). Кленов мав крупні риболовні промисли в турецьких володіннях на Дунаї, відкупи, тощо, султанський дозвіл на свою діяльність в османських володіннях. (10, с.63). Кленов використовувався російською владою як шпигун. В Туреччині він діяв з таємним дорученням від російського віце-адмірала (до 1799 р.), головного начальника порту в Хаджибеї Йосипа де Рибаса. Протягом трьох років, з весни 1793 р. по осінь 1796 р. Кленов виконував доручення «по разным важным и внимательного исполнения требующим в делах…» (4, арк..8). Прикриттям його шпигунства була також робота по вилученню з води гармат, які знаходилися на російських фрегатах, що затонули. Під час своїх подорожей Подунав’ї він вивідував місцезнаходження, настрої «российских подданных, беглых солдат, запорожцев…». (4, арк.. 5,6). До завдання Кленова входило слиляти запорожців до повернення в Російську імперію. Він обіцяв козакам, що російський уряд надасть їм вільні землі для життя і господарювання. У зазначеній записці він вказував на землю, ще не заселену – узбережжя Чорного моря, від міста Одеси до 
Овідіополя, Дністровського лиману: «…то и лестить их надеждою пользоваться оным…» ( 4, арк..7). Очевидно, прагнення частини запорожців-задунайців повернутися на батьківщину агітація Ю. Кленова та інших російських нишпорок, які роздавали козакам привабливі обіцянки в разі їх повернення, дала свої плоди. За свідченням Кленова, він чув побажання запорожців, при чому, не лише тих, що недавно оселилися на турецьких землях, повернутися «…если только получат пустопорожние земли близ города Одесса по берегу Чёрного моря лежащие, себе на поселение» (4, арк.6). Цей документ свідчить про прагнення російського керівництва перетягнути задунайських запорожців на службу до себе. Він важливий і тим, що вказує на основні господарські заняття задунайців. У них, на відміну від запорожців Нової Січі, «главный промысел состоит в рыбной ловле». Задунайці, що мешкають між Гірировим і Селістрою «каждаго года выезжают на морские берега для ловления рыбы…» (4, арк.. 5,7). Кленов також писав, що запорожці «упражняются в скотоводстве и хлебопашестве». (4, арк. 7).
Отже, ми розглянули низку невідомих документів з історії запорозького козацтва після скасування Нової Січі. Необхідна подальша робота по збиранню та систематизації подібних матеріалів.
Джерела та література
1. Російський державно-історичний архів (далі –РДВІА)., м. Москва, ф. ВУА, спр. 20017.
2. РДВІА, ф. 52, оп.1 Спр. 79
3. РДВІА, ф. 52, оп.1, спр. 80 ч. 10
4. Російський державний історичний архів, м. Петербург, ф. 166, оп.1, спр. 4077.
5. Центральний державний історичний архів України, м. Київ, ф.59, оп.1 спр. 1170.
6. Александров П.Г. Новий документ до історії скасування Запорозької Січі // Під знаком Кліо. 36 праць на пошану О. Апанович, - Дніпропетровськ 1995р.
7. Александров П.Г. Чи була спроба відновити Січ влітку 1775 р.? // Кур’єр Кривбасу.- 1996р. № 45-46.
8. Дубровин Н.Ф. Бумаги кн. Г.А. Потёмкина-Таврического 1774- 1788 г.г. СПб. , 1893.
9. Иванов П.А. К истории запорожских казаков после уничтожения Сечи. // Записки ООИИД. – 1994. – Т. ХХУ.
10. Князьков ЮП. Малоизвестный кошевой Задунайской Сечи. // Наукові праці історичного факультету Запорізького держуніверситету. Вип. 11. – Дніпропетровськ. МП Промінь, 1997р.