C. та Н. Овчаренко

У суботній день станція метро „Золоті ворота” була переповнена, хоча для звичайного суботнього дня це не характерно. Ця станція знаходиться поруч з Софіївською площею.

Головний майдан, присвячений Злуці був організований Національним комітетом Захисту України САМЕ ТАМ, де відбувалася Злука 22 січня 1919 року. Тому першим виступив Дмитро Павличко як один з його керівників.

„Не все так погано в нашому домі”. ВПЕРШЕ на одному Софіївському Майдані були зовсім недружні між собою „Свобода” та „Батьківщина”.

Сваритися між собою – це така професійна риса будь-якої партії будь-де. Всі партії відзначаються тим, чим відрізняються від інших – менше чи більше. Але НЕ було ворожнечі між двома сторонами національного загального табору. Цінно не те, що усі партії, які були на Софіївській площі „подружилися” – а те, що перед загальною загрозою

нашій національній незалежності усі учасники та керівники мітингу СТРИМАЛИ себе – навіть пристрасна Ірина Фаріон, не говорячи вже про Юлію Тимошенко, яка завжди визначалася залізною витримкою та відчуттям загальної ситуації.

Не секрет, що „Батьківщина” та „Свобода” – найвпливовіші партії національно-визвольного табору. Але вони були на ОДНОМУ Майдані – отже деякі уроки поразки 22 січня 1919 року таки засвоєні.

Те, що УНП та „Фронт змін” були зовсім в іншому місці – НІЧОГО не значить – ці „сили” завжди відзначалися угодовством з партією регіонів –яка споріднена з парією Путіна та компарією Китаю.

Ну, так партію регіонів можна вважати спадкоємцями партії більшовиків та денікінців, які не визнавали національної незалежності України. ЧУЖІ вони нам…

Хрещатик взагалі відзначився, між іншим, „покупним” майданом партії регіонів – які хотіли довести, що теж мають щирий. безгрошовий вплив на українців. Проте черга заробітчан на Липській біля офісу партії регіонів доводить зовсім інше.

Зовсім правильно, що мітинг свята злуки (свята досить сумного, бо історія довела протилежне) пройшов саме на тому самому місці, де 1919 року війська ЗУНР Євгена Коновальця та армії УНР разом провели військовий парад. Шкода, що тоді парадом все і обмежилося.

Щодо кількості присутніх на Софіївському Майдані: хто був на цьому майдані – той знає – цей майдан досить великий і люди стояли на ньому досить щільно, пройти по ньому досить нелегко. Довелося кореспондентам „СиТ” проштовхуватися через натовп до споглядального майданчика перед сценою „використовуючи службове становище” журналістів.

Так от УСЯ площа перед монастирем була щільно заповнена – і тільки недоброзичливці могли просторікувати, що нас було лише 3 тисячі. Кожем’якін був досить скромним з його підрахунком у 10 тис. чол. Було не менше п’ятнадцяти тисяч. Партійні прапори „Батьківщини” та „Свободи” мирно сусідилися – наче відчуваючи провину за розбрат своїх предків та свій власний. Надто дорого нам коштувала ця людська стриманість.

Адже виступаючі від різних сил розуміли головне і повторювали те саме:

- ворог якраз об’єднаний

- він знаходиться не ззовні, а всередині України.

Запам’яталася промова не тільки Юлії Тимошенко, але й Олександра Данилюка – який згадав, що підприємницький Майдан об’єднав усі куточки України – навіть Севастополь зі Львовом. (Він виступав одразу після ЮВТ).

Міліції майже не було – нікому було „чинити кровопролиття”. Проте був майже зразковий порядок – що виявив нахил українців до самоорганізації та самодисципліни. До речі – це яскраво виявилося під час Майдану 1 у 2004 році.

Ще є ознаки, які відрізняють 2011 рік від 2004 року:

- набагато менше виявлений нахил до „карнавальності” заходу

- більш вираженою партійною та світоглядною приналежністю

- відчувався гіркий досвід поразок через зраду прибічників Віктора Ющенка – якому довелося б „позичати у Сірка очі”.

Отже, у підсумку, деякі недоброзичливці будуть щось говорити про „4 майдани Злуки”.

Але ми вже знаємо, що наш час відзначається створенням всіляких клонів – від генетичних до політичних. І здатністю їх розрізняти.

Тепер головне не схибити. За століття усе, що можна було схибити – вже схибили.

Час робити висновки.