Передмова головного редактора
Шановний Женю, ми надрукуємо Ваш матеріал – але Я з ним не згодний. Не взагалі – а саме відповідно до цього історичного моменту.
1. Спрощена система оподаткування – дійсно недосконала та ірраціональна – але вона обмежила вплив корумпованих чиновників на діяльність підприємців – на ньому виріс середній клас, якого нема ні в Росії, ні в Білорусії.
2. Ми НЕ можемо довіряти ЦЬОМУ уряду, щоб він тотально контролював наші доходи – бо метою цього уряду кримінальних злочинців є не стягнення податків – а знищення середнього класу як матеріального підгрунтя для будь-якої свободи особистості. Як це було після розгрому НЕПу Сталіним з 1929 року.
3. Для змін, які Ви пропонуєте – потрібна зміна політичного режиму, який тільки і че5кає приводу залізти у наші гаманці та душі – теж за сталінським зразком.
4. Усвідомте, що з ліквідацією поділу влади на три незалежні гілки – у нас фактично встановлений тоталітарний устрій держави.
Не можна грати в чесну гру з твоїми антагоністами – де на меті – не їх виграш у грі, а знищення Вас як гравця.
Станіслав Овчаренко
Давайте не будемо боротися з наслідком. Давайте шукати причину! Адже ми визнаємо, що згідно нашого Основного Закону всі громадяни України є рівними у своїх правах і обов»язках. Давайте підтримаємо думку деяких компетентних представників уряду, що фізична особа-підприємець – це явище, якого не повинно бути. Адже задля справедливості треба ввести поняття фізична особа – вчитель, фізична особа-слюсар, фізична особа-депутат, фізична особа-суддя?! Ми громадяни України – усі фізичні особи. А Конституція України говорить, що кожен повинен сплачувати податки. Кожен!!! А значить кожен повинен нести особисту і однакову відповідальність перед державою в частині сплати податків на її утримання, але разом з тим і мати право спитати державу, куди і як вона використовує кошти. Ніколи людина, яку називають наймана особа (від слова «наймит»), яка особисто і усвідомлено, з власної кишені власними руками, не сплачує кошти на утримання держави, не буде відчувати себе господарем у цій державі. Давайте почнемо боротися за введення в Україні обов»язкового щорічного декларування доходів для всіх без виключення фізичних осіб з одночасним суттєвим зменшенням ставки податку на дохід (5-10%) та з обов»язковим запровадженням системи контролю витрат, що дозволить вирішити ряд важливих для країни проблем:
а) Вирішується питання «зарплати у конвертах», адже роботодавець приховує заробітну плату у зв»язку із необхідністю здійснення великих нарахувань на фонд заробітної плати, а працівник погоджується на цю «змову», оскільки не хоче сплачувати податок на дохід, а також він абсолютно не несе відповідальності за те, що його витратна частина перевищує дохідну, так само, як і не відповідає за несплату податків узагалі. У випадку ж зняття обов»язку з роботодавця стосовно соціальних відрахувань за власний рахунок він ніколи не буде занижувати таку свою витратну статтю як заробітна плата. В той же час , працівник, будь-яка людина , знаючи про персональну відповідальність, буде змушена або жити в межах лише заробітної плати, або показувати дохід хоча б у межах тих витрат, які вона здійснює (погодьтесь, сьогодні дуже легко перевірити, скільки ми платимо за газ, світло, телефонні рахунки, більшість мають споживчі кредитні чи іменні дисконтні картки).Безперечно, витрати контролювати легше, ніж доходи. Але контролювати всіх!
б) Система персоналізації відповідальності за сплату податків та введення переліку статей витрат, з яких не сплачується податок на дохід, допоможе вирішити проблему обліку виручки у сферах діяльності, що працюють із кінцевим споживачем. Адже щоб зменшити свій дохід для оподаткування людина обов»язково буде вимагати від постачальника цих послуг чи товарів належного підтвердження факту своїх витрат (чеків, накладних), а значить факту отримання доходу іншою стороною. Тим самим така система взаємоконтролю змусить кожну фізичну особу шляхом ланцюгової реакції легалізувати свої доходи. Тобто, якщо навіть чиїсь доходи будуть нульові, то лише при умові, що за них шляхом економічної взаємодії заплатить хтось інший.
в) Вище подані переваги, як наслідок, також призведуть до легалізації трудових відносин у будь-який законний спосіб (зберігаючи за людиною свободу договору). Кожна чесна законослухняна людина не буде мати причин приховувати свою трудову діяльність. А чого нам тоді боятися?1 Спокійно працюємо, головне фіксуємо всі свої витрати, бо доходи , хочеш не хочеш, нас змусять контролювати наші клієнти (адже для них наші доходи – це їх витрати). В кінці місяця, кварталу чи року (як забажаємо) підбиваємо наш чистий дохід і 5-10% від нього (це вже як вирішать наші слуги –народні депутати після консультацій з нами) віддаємо у державну казну. А за підсумком року чесно здаємо декларації. Знову ж таки, здаємо всі і чесно!
І нехай вони не кажуть, що ми вийшли на Майдан, щоб не платити податки. Давайте тепер вийдемо, щоб змусити платити всіх – прозоро і чесно!
а) гарантування пенсійних накопичень громадян через систему належного контролю за ринком пенсійного страхування;
б) введення закону про обов»язковий «соціальний пакет» для працюючого громадянина (медичне, пенсійне, соціальне страхування) за умови розвитку інфраструктури соціального страхування та належної системи регулювання та контролю з боку держави. Простіше кажучи, кожна нормальна людина у більш-менш нормальній державі зобов»язана мати пенсійний рахунок, медичне страхування та страхування на випадок втрати працездатності з правом вибору організацій (державного і недержавного сектору). Роботодавець несе відповідальність лише у разі прийняття на роботу соціально незахищеної особи (за цінного працівника, в роботі якого він особливо зацікавлений, роботодавець може сплачувати усі соціальні платежі за власний рахунок, що фіксується умовами трудового договору ; або ж при прийнятті на роботу вимагати від потенційного працівника наявності «соціального пакета», який той оплачує сам . Цим ми вирішимо ще й проблему освіти: освіта не заради дипломів, а заради знань і навиків, за які будуть готові платити на ринку праці);
в) забезпечення пільг в оподаткуванні тієї частини доходу, що направляється громадянами на свій соціальний захист.
Поки буде існувати солідарна система, кожна влада буде намагатися «написати закон розподілу спільних грошей» на свою користь. Саме ця система зумовила появу різних необґрунтованих пільг та доплат, які тягарем лягли на плечі працюючого покоління.
Маємо зрозуміти, що трудова пенсія має бути повністю виведене з солідарної системи та переведене на персоніфіковане державне чи недержавне пенсійне страхування. Сьогодні , коли ганебно розкрадаються державні кошти , не повинно бути навіть мови про часткове солідарне пенсійне забезпечення для нині працюючих людей. Солідарна пенсійна система повинна функціонувати лише до часу виконання нею зобов»язань перед останнім пенсіонером, який сплачував внески до солідарної системи.
Давайте допоможемо рідній державі якнайшвидше «позбутися» нас як майбутніх пенсійних кредиторів. Пора вже перестати жити за принципом «постійного споживання гнилих яблук». Ще вчора вже треба було дати можливість працюючим громадянам України накопичувати власну пенсію. Треба абсолютно забути про якісь вікові обмеження (35,40 чи 45років) для права накопичувати собі майбутню пенсію. Адже це просто страшно, коли ми читаємо у перших рядках заходів по пенсійному реформуванню , що людина 35-річного віку (нормальна, здорова, працююча людина) повинна бути залежною від когось в плані забезпечення свого фінансового достатку на старості, тобто вона 30 років має працювати і молитися, щоб не відмінили солідарну пенсійну систему і щоб знайшлися такі самі молоді люди, які б працювали на його, а не свою пенсію, і щоб хоча б дожити і ще трошки пожити на ту пенсію. Ми ж розуміємо, що ці 30 років влада, яка (не дай нам, Боже, це їй дозволити) прийме такий закон, просто буде використовувати цих людей як ширму для подальшого розкрадання пенсійних коштів, для призначення собі і своїм «підкаблучникам» високих і далеко незаслужених трудових пенсій. А вірити, що навіть за 30 років сьогоднішня молода людина, відраховуючи в межах від 1-7% свого доходу ( як це пропонувалося у законі) на другий накопичувальний рівень пенсійного забезпечення (не відомо ще, коли він почне працювати) , зможе мати нормальну пенсію – просто смішно. Накопичувальну пенсійну систему СЛІД ВВОДИТИ НЕГАЙНО, І ВОНА МАЄ БУТИ ОДНАКОВО ДОСТУПНОЮ ДЛЯ ВСІХ!
Для прикладу, людина, якій сьогодні 55 років , із запровадженням пенсійної реформи у 2012 році перестає відраховувати на страхові пенсійні внески до солідарної системи, маючи право вибору: здійснювати подальше пенсійне страхування через другий чи третій рівень або через обидва цих рівні. Далі при досягненні встановленого законодавством пенсійного віку вона отримує виплати за принципом сумування: частина виплат здійснюється їй із солідарної системи у вигляді так званої «соціальної винагороди» (ця винагорода для всіх громадян країни має бути однакова, як подяка від держави за те, що людина «дожила» до пенсійного віку), а також здійснюється виплата трудової пенсії пропорційно до частки сплачених особою страхових внесків до солідарного рівня, а решта пенсійних коштів надходять з другого та третього рівня.
Давайте нагадаємо, що серед нас є люди, які 20 років справно платили у Пенсійний фонд не СРСР, а України, щоб сьогодні отримати подачку від держави, мінімальну пенсію. Давайте будемо боротися не за те, щоб не платити в пенсійний. Давайте відстоювати право платити собі, платити на СВОЮ ПЕНСІЮ!
3. Звичайно, наші шановні опоненти одразу зададуть нам логічне питання : а що ж робити з нинішніми пенсіонерами, інвалідами, дітьми-сиротами? А ось тут якраз і доречним буде нагадати їм про єдиний соціальний внесок.
Ми прекрасно розуміємо, що держава потрібна нам не для того, щоб створити людям земний рай, а для того, щоб наше співіснування не перетворилось на пекло. Ми визнаємо державу і сплачуємо податки задля реалізації нею так званих спільних суспільних справ у різноманітних сферах життя (соціальний захист, освіта, охорона здоров’я, суспільний транспорт). Кожен повинен усвідомлювати, що коли говорять «держава дала допомогу по догляду за дитиною», «держава здійснила доплати дітям війни» – це означає «ми допомогли, ми доплатили».
Зрозуміло, що держава повинна забезпечувати соціальний захист , але за цей соціальний захист повинні платити ми. Це як «каса взаємної допомоги» : платять всі, а виплачують – соціально незахищеним. Саме для формування такого фонду соціальної допомоги і повинен застосовуватися єдиний соціальний збір із введенням якого слід забезпечити:
а) перехід до принципів цільової суспільно визнаної соціальної допомоги (всі щасливі однаково, але кожен нещасний по-своєму);
б) звуження напрямів державної соціальної допомоги (через впровадження страхових та інших альтернативних механізмів, стимулювання власних соціальних фондів на підприємствах та в організаціях);
в) невисока ставка єдиного соціального внеску (2-5% від доходу) та сплата збору особисто кожним за себе ;
г) забезпечення жорсткого контролю з боку громадськості за цільовим та ефективним використанням державних соціальних коштів.
Ніхто не посміє заперечити необхідність суспільної підтримки дітям – сиротам, інвалідам, потерпілим внаслідок стихійного лиха і т.п. Але кожен має право відмовитись оплачувати з власної кишені абсолютно незаслужені високі пенсії депутатів, державних чиновників, суддів. Вони що проголосили себе соціально незахищеною категорією населення?! Не треба складних розрахунків, щоб довести : при сплаті кожною фізичною особою (навіть не залучаючи юридичних осіб) соціального внеску у розмірі 2-5 % від доходу , ми зможемо дати належний рівень життя і дітям сиротам, і інвалідам, і ветеранам війни. А от депутатів та їм подібних ми вже не здужаємо утримувати!
4. В жодному разі не хочу, щоб хтось подумав, що я проти багатих людей. Кожен з нас не проти сам бути багатим. Я за те,щоб ми мали країну, де є багаті, але немає бідних! Рівність в бідності – це рівність рабів. Вільна людина має бути заможною, а це значить, – незалежною. Але це не означає бути незалежною і байдужою до своєї держави. Те, що ми 20років кричимо на всі усюди, яку погану владу маємо, в якій поганій країні живемо, дуже нагадує родину, в якій чоловік вже 20 років п»є і жінку б»є, але вона з ним все-таки не розлучається. Може, дійсно, любов? А , може, вже просто звикли, пристосувалися, втягнулися? Діагноз поставити – це лише половина справи. Треба починати лікування. А воно ж має ціну (і не малу), потребує часу, зусиль, зміни вже звичного ритму життя сім»ї…
Так і з нашою державою, щоб її вилікувати, не достатньо однієї людини (не поможуть навіть 450) – хвороба вже дуже запущена. Потрібна допомога кожного, спільні зусилля всього народу. Але біда нашої країни в тому, що вона, маючи всі атрибути держави, не має головного – у неї немає народу, немає нас! Кожен сам за себе, виживає сильніший (причому виживає, а не живе). Ми пішли в опозицію до своєї країни, перестали за неї боротися. А, може, треба поборотися. Може вже час відродити в собі дух народу, народу, якого правди сила ….
Женя Новак