Написати статтю-роздум на цю тему я вирішила після перегляду передачі студії «Шустер Live» на якій віце-прем’єр міністр, міністр соціальної політики пан Тігіпко презентував урядовий проект пенсійної реформи.
Я читала цей документ на сайті пенсійної реформи і нічого нового пан Тігіпко мені не повідав, і якби не відповідь молодих людей, які були присутні в студії в якості експертів та за словами пана Шустера народилися в Україні, тобто 1991році та пізніше на питання авторів передачі, стосовно того кому би Ви довірили свої пенсійні заощадження, то , мабуть, я писати цю статтю не взялася б.
На жаль, не можу процитувати питання дослівно, але суть була приблизно такою: «Чи довірили ви пенсійні заощадження недержавним пенсійним фондам?» та «Чи довірили би Ви свої пенсійні заощадження державним пенсійним фондам?»
Відповіді були приблизно наступні:
«Не державним пенсійним фондам довірили би гроші близько 4 %, а державним -0%.»
Саме цей «0» фактично примусив мене викласти свої роздуми на папір та дати можливість собі та оточуючим поміркувати над цією проблемою.
По-перше, «0» довіри до державного пенсійного фонду молодих людей, яким в принципі властиво бути більш категоричнішими від старших людей, завдяки «юнацькому максималізму», дуже яскраво висвітлює ту кризу недовіри громадян до влади, та влади до громадян, а інколи і громадян один до одного і можновладців один до одного. Недовіри, яка, на мій погляд, і є тим основним фактором, який не дає можливості нашій країні вийти із фінансової кризи та взагалі побудувати нормальне суспільство на протязі всього існування держави Україна.
По-друге, я впевнена, що якби автори передачі поставили питання, чи має сенс з Вашої точки зору сплачувати пенсійні внески в солідарну систему, то більшість з них відповіла б, що ні. Фактично вони це зробили, виказавши недовіру будь яким пенсійним фондам (державним та недержавним).
Інакше кажучи, ми маємо молоде покоління людей, які не налаштовані платити в пенсійний фонд та підтримувати людей похилого віку.
Чи можемо, ми звинувачувати цих юнаків та дівчат, в тому, що вони думають лише про себе і не розуміють, потреби інших людей в том числі і потреби пенсіонерів, та необхідність підтримувати людей похилого віку та сплачувати внески в пенсійний фонд?
Чи це є наслідок нашого виховання, та того прикладу який ми надали наступним поколінням на початку 90-х? А молоді люди лише продовжили тенденцію закладену 20 років тому.
Для тих хто не пам’ятає ті часи нагадую, що на початку 90-х був зруйнований міф, про те що старше покоління заробило пенсію. Майже в одну мить наші батьки, діди та бабусі були позбавлені своїх заощаджень ,накопичених на «книжках» в ОщадБанку, та своїх гідних пенсій за вислугу років, за шкідливі умови та інше.
Країна поринула в кризу 90-х: гіперінфляція, неплатежі, затримки виплат заробітних плат та пенсій, розквіт бартерних операцій, ведення купоно-карбованців, а через деякий час гривні та початок життя з чистого аркушу привели до того, що замість 132 рублей український пенсіонер став отримувати 49 гривень, платоспроможність яких ледь дотягувала до 35 радянських рублей. Але люди похилого віку проковтнули цю гірку пілюлю та промовчали, керуючись улюбленим висловом : « тільки б не було війни».
Можновладців та молодих людей нібито все влаштовувало. Влада втримала ситуацію, молоді почали строїти світле капіталістичне майбутнє, країна вийшла із кризи та стала демонструвати підйом економіки. Тут би і пригадати про старших та віддати би їм борги, забезпечивши їх гідною пенсією, за яку можна поїхати за кордон чи побавити онуків, відчути себе приблизно так як відчуває себе пенсіонер з Німеччини. Пригадати, що ті фабрики та заводи, котрі були приватизовані побудовані саме ними, пригадати, що читати, писати та рахувати ми навчилися саме завдяки старшому поколінню, пригадати, що вони люди які сьогодні на пенсії «обслуговували» нас поки ми росли та набиралися знань та віддячити їм гідними пенсіями під час економічного росту.
Але для цього було потрібно відмовитися від практики мінімізації, від зарплати в конвертах, від надприбутків та багато чого іншого. І профіцит пенсійного фонд треба було збільшувати, а паралельно збільшувати пенсійні виплати більшості пенсіонерів, піднімаючи соціальні стандарти та відаючи борг попередньому поколінню та демонструючи свою повагу до людей похилого віку, а не створювати спеціальні пенсії для новоспечених заслужених персональних пенсіонерів, майже повністю забувши про тих, хто закінчив свою трудову діяльність 20 та 10 років тому і вже не можуть створити нові правила під себе.
Наприкінці 2008 року світова криза негативно відобразилася на економіці України. В країні почалася криза менша ніж була в 90-х, але також дуже суттєва. Пенсійний фонд знову став дефіцитним і пенсіонерів, які так і не відчули зростання економіки на власних кишенях, знову хочуть урізати, ідучи фактично тим самим шляхом «кидка» найбеззахисніших , який ми вже спостерігали 20 років тому. Сьогодні пропонується працювати трохи довше, пенсію отримувати трохи менше, а наймолодшим пропонують будувати накопичувальні вклади та вірити в світле капіталістичне майбутнє.
Цікаво, як уріжуть нас пенсіонерів наші діти, якщо підуть саме тим шляхом який ми демонструємо вже вдруге, під час наступної кризи, через 20-30 років, яка неминуче станеться просто тому що, циклічність розвитку економіки була, є і буде завжди. Мабуть нам пенсію не будуть виплачувати взагалі, особливо якщо взяти до уваги той факт, що паралельно з «кидком» предків ми не народили достатньої кількості дітей. І наступне покоління, ідучи по нашому шляху скоріш за все скаже, що вони не в змозі створити таку кількість благ, якій було би достатньо щоб прогодувати себе, дітей та ще і двох – трьох пенсіонерів.
І не варто тішити себе надією, що ми встигнемо приховати кусок золота під матрацом або прикупити зайві 100- 200 метрів нерухомості. Ні золото ні нерухомість їсти на склоні років не будеш, особливо якщо стануться якісь катаклізми. Єдиний шлях забезпечити себе в майбутньому, на мою думку, це народити на виховати на власну прикладі наступне покоління, яке буде з повагою відноситися до своїх попередників та належно виховувати дітей.
У нас 30 – 40 літних ще є час зробити і те і інше, і може навіть перевиховати тих хто народився в Україні. Треба тільки захотіти і подумати не тільки про сьогодні і свої бажання сьогодні, але і про завтра і про те як наше сьогодні відобразиться на нашому завтра.