Свет и Тени

Передмова гол. редактора.

Тема для мене - невиграшна. Мені цікавіше слідувати японцям - інтуїтивно шукати красиве тому і вірне” рішенния. Інтуїція - це “згорнута у трубочку” логіка, що діє підсвідомо. Але які естетичні критерії сповідують наші політики, які хочуть Івана Плюща на спікера як обличчя нашої держави - я можу лише здогадуватися. Адже тоді доведеться весь час проводити саме закриті засідання парламенту - щоб світ не бачив те, що побачили волиняни…Але, мабуть, саме такі персонажі тільки і можуть домагатися “ширки” всупереч усьому - у тому числі і політичному майбутньому нашого президента.Але це вже його справа - президент вже свій вібір зробив.

Станіслав Овчаренко     

  

     Ті, хто чотири години нудився в очікуванні приїзду до Луцька Секретаря РНБОУ Івана Плюща, згодом були достойно винагороджені. 16 листопада сесійна зала Волинської обласної ради вкотре уподібнилася цирковій арені, тільки цього разу клоунаду влаштували не депутати облради, а «циркач» вищого ґатунку, котрий приїхав до Луцька представляти нового губернатора. Попри таку серйозну мету візиту, той, хто відповідає за національну безпеку в державі, говорив таке, що неможливо було слухати без сміху. Наводимо найцікавіші фрагменти його «словесного проносу»… …Повірте, сьогодні я виїхав з дому в cім ранку. І мені в машину поступив звонок, що Бориспіль випускає, а Рівне не принімає. Лучше вертаться. Приїжджаєм в Бориспіль, Олександр Васильович, начальник головного управління Адміністрації Президента, півчаса сидить – влади не хватає, щоб когось щось достало… Зв’язуємся з Рівне, а нам кажуть: ну, ви знаєте, в нас не виходить. Того що в 9 начнем чистить, а в 11, може, почистимо, то тоді можете вилітати… Прийшлось виїздить машиною. Але уявіть те, що ми півдесятої з Борисполя в’їхали в Київ, а з Києва – не можна. А в Києві – чи на той міст, чи на той – уже в п’ять рядів, і ніякі правила не спрацьовують. І я поїхав на окружну. І я вам доповідаю: оце от вистояв на Святошино – час десять. Там у п’ятому ряді оце було в сторону вбік – і ні вліво, ні вправо там уже ніхто, там ні керівництво, ні номерів ніяких, ні всі речі Знаєте, за роки незалежності в Києві збудували майже два Києви, а вулиці – ні одної. То десь же треба діватися. І от коли Віктор Андрійович Ющенко проводив таку нараду – предметну, конкретну, прагматичну – із працівниками дорожньої автомобільної інспекції. Якраз він виходив, і вот, каже, жалко, що не послухав начальника головного управління ВДАІ Києва. А я кажу: Віктор Андрійович, може, серйозно, бо він сказав, що в Києві на сьогодні, в нас є така статистика, – 490 машин. Якщо легкова – то там це три метри, а як КамАЗ? 490 машин на кілометр шляхів сьогодні в місті Києві… І ще одне горе. Мені треба дуже швидко їхать до Львова, бо я обіцяв, що в три години буду в них (на годиннику було 15.02 – «ВП»)… Мені дуже приємно виконувать доручення Віктора Андрійовича Ющенка. Я не пов’язую цю приємність, що мені мого колегу, мого товариша Володимира сьогодні Бондара, якось… Воно не є так, ви розумієте? І я думаю, що приємніше сьогодні Миколі Ярославовичу, і мені приємніше, що вроді би колись, як я їхатиму на Світязь, то йому вже треба буде мене й провести… Хочу щиро вам сказати, що я приїхав до вас як до тих, хто вчив мене незалежності… Я хотів тільки сказать, що я знаю всіх керівників ваших. От Палажченко – мій земляк з Чернігівщини… Ну, а після цього Леоніда Івановича другий – Павленко. Я з ним працював рука в руку і навіть під його керівництвом… Я знаю Бориса Петровича вашого, який першим уже був керівником за незалежної України. Ну, і я буду називать далі. Я питав: цей Француз у вас живе? З ним я не знаю… У Рівному, пам’ятаєте, ці бандіти воювали, і так тоді Данилович щедро зразу розрядився… Колись я мав необережність сказати «Хай Бог помагає!», і за це був покараний… Хоча я завжди кажу: я ніколи не був професійним віруючим. От змалку мене водили і сповідатися, і причащатися… А потім, як у всіх, – комсомол. А коли був у вищому храмі науки в Москві – в Академії суспільних наук при ЦК КПРС, то на співбесіді в самого високого академіка запитав: скажіть, ви справді вірите, що ми пішли від обезьяни? А він каже: «А почему ви так спрашиваєтє?» Та, кажу: дві тисячі років пройшло, а нігде ні одна обезьяна не стала людиною! Він – мені: «Та це ж не ті обезьяни!» А потім сказав: «Ви знаєтє, прихадітє на собєсєдованія только ко мнє, мнє с вами пріятно гаваріть – і ставив зразу «атлічно» і «йди!» казав… Я почав понімати, що щось не те нас учили, щось не те! Пам’ятаю нашу вчительку Євдокію Дмитрівну, яка нам казала: «Ой, діточки, я вам завідую!» А чого ви так завідуєте? «А бо ви будете жить при комунізмі…» Я вірю, що вона вірила, і я вірив… Але коли з’ясувалося вже в 77-му, вже коли край, я сказав: «Він – як горизонт: чим ближче ми до нього підходимо, тим він віддаляється…» І тоді ми придумали кілька фаз соціалізму, нову конституцію й так далі. Так от, скажу чесно, я характерний представник цієї системи… Ми багато спорили, і дійшли до того, що провели вкінці реформу, думали, як насолить все-таки Ющенку? Це ж тоді вже всім стало відомо, що Ющенко буде Президентом. Ну, треба ж так йому «допомогти», щоб він помнив до нових віників! І проголосували політичну реформу 8 грудня 2004 року. От тоді й були закладені основи того, що ми сьогодні не можемо дать толку, розбалансували владу наверху і донизу… Вчора я говорив з високою стороною, так я скажу сьогодні. Я прошу тільки журналістів, щоб не пересмикували. Я сказав: якби були мої можливості, то я б став на коліна перед Юлією Володимирівною і Віктор Фьодоровичем – ідіть удвох. Або домовтеся: один іде спікером, а другий іде прем’єром, або навпаки: ти – прем’єром, а ти спікером. І тоді йдіть до Президента і давайте щось робить. Ні! Оце отих 228 – демократична коаліція, а тих 222 – не демократична. А Литвин каже: а чого це я не демократична? Хто це так рішив за мене? Ви ж чуєте, що вони кажуть? Ми ще побачимо, що це, й так далі. Але це сьогодні Ющенко робить, а вони всі мовчать. Юлія Володимирівна там вийде, покричить трошки чи десь на камеру – і мовчить. І Віктор Фьодорович уже не такий… Розумієте, це ж буде триста голосів! Ну, Олександра Олександровича нема… Я вам скажу: коли Віктор Андрійович пішов на уряд, на засідання, то хто розрядився критикою? А хіба ж це не позитив, що він пішов на уряд? Для того, щоб нам досягти політичну стабільність, нам треба 300. Люди ж, зрозумійте, внести зміни до Конституції, – треба 300. Можна, кажуть, референдум. Можна, але якщо ми наверху не можемо 300 договоритися, то чого ми можемо ждати від референдуму? А якщо ми получим два референдуми – один на Заході, а другий – на Сході?.. Тому треба робить коаліцію, яка була б прообразом Коаліції національної єдності…

Хочемо ми чи не хочемо, а реальність у нас така, що і зверху в нас – клани, і донизу. Хіба Партія регіонів – це політично структурована партія, ідейно закалена, загартована? Це своєрідний клан. А що ж таке БЮТ? Це ж осколок «Громади». Чи «Батьківщини» там, давайте казати… Але це крупні два клани. А є ж іще кланенята… І це ж у нас є зверху донизу. І ще коли ми перейшли на чисто пропорційну систему, зверху то ще – коли як, а знизу чиста пропорційна система що дала? Тому зараз не можна так просто… Це іздєржки клановой тєорії. І тому сьогодні Президент ставить за завдання поставити людей тих, які не вхожі чи в один, чи в інший клан. Ви скажете: а «ПриватБанк» – це що, клан чи кланчик? («Кланище!», – гукнув хтось із сесійної зали, що викликало загальний регіт – ред. «ВП»). Сьогодні знайти таких білих, чистих і пушистих практично вже не можна. Уже ж ми бачимо, що «чистих рук» стільки, що кажуть уже, що в Україні мила не хватить… Уже ми ж бачим одкрите окно на митниці, що раньше в це вікно хоч коє-як можна було пройти, а це тільки воно одкрите, но зайти не можна… Президент тоже довго дивився. Але, я вам скажу: ті, хто пропонував, значить, сказали: ну, він все ж таки там виріс, там сформувався… Колись мене на Рівненщині в 98-му році доставали, що я комсомолець. А я кажу: ану, підніміть руки, хто з вас не був у комсомолі? Це перше. А друге: все-таки ті, хто тоді був у керівництві комсомола, то щось же вміли. Бо так же просто не вибирали і не ставили керівником. Якщо вже не вмів десь в іншому, то хоч з дівчатами добре вмів… Ну, це ж була правда! Я пам’ятаю вашу комсомольську організацію, яка приїжджала в Київ, і Катя Ващук – во главе… Тому оці комсомольські сторінки, які є там у його біографії, Миколи Ярославовича, я не вважаю це позором. Це гідні, я вважаю, сторінки, якими можна гордитися. Тому що треба було заслужити, щоб все-таки буть вожаком… От газета «Українська правда» пише: що є в Плюща, значить, і так далі… Я зразу скипів, а потім почитав, сів, продумав: Господи! Так це ж мені тепер легко. Якщо хто спитає, читав газету… Там все написано – моя заява, я вам скажу, я получив ту дачу державну ще в 1984-му році. І оце чотири дачі я пережив… А колеги мене починають питати: значить, у фракцію іншу переселяєшся? Так за рішенням Президії мені в довічне користування можна дати! Розумієте? Але ж я бачу, що я вже остався, хоча вже 24 роки назад на цих живу, то я вже остався без спілок. Уже ті, що біля мене, я їх не бачив ні в 90-му, ні в 97-му, і це вже мойо! А в мене 11 років доньці і молода жінка, вони люблять, і кажуть, це ж ти завтра щось то, щось тЗа дачу мою кажуть: оце, мабуть, за «ширку» вам Янукович дав? А я кажу: пока ще Янукович до «ширки», то я 17 год жив у цій Пущі. Це хто ж кому дає, розумієте? Це, до речі, з команди «Нашої України», з «любих друзів». Колись я сказав йому одну фразу. А він мені: «За что ви мєня, что ви сєбя ведьотє так со мной? Я самодостаточний чєловєк!» Я кажу: як тобі не стидно? Я виходець з теї фракції, і в цій із першого дня по сьогодні вроді би не останній. І я не самодостаточний. А ти в свої 35 такий самодостаточний, що я вже зауваження тобі не маю права зробити… Тому я вже привожу цей приклад для того, що моя позиція зводиться до того, і Віктор Андрійович її підтримує. Треба кончать з тими дачами державними. Що ж ми такі, значить, де 40 чи 30 тисяч дали для начальства – зберегти! Де що хуже – для демократів! Це правда, але однобока. Якщо взяти ту дачу, що в мене, то вона побудована ще плєнними німцями, дерев’яна. Якщо її не зберегти, то її хтось завтра забере, – не я. А я тоді що, білою вороною буду? Їх нема, білих, – вона або сіра, або чорна. Тому я розказав всю правду…  Я б на цьому хотів завершить. Я не торкався того, що в Олександра Васильовича є отака папка – паспорт вашої області. Я міг би читать, чого в вас більше, чого менше, скільки народилось, вмерло, вибуло – але навіщо? У вас же все це є…    

Підготував Ваня КОРИФАН 

 

 

 

 

 

Эта статья опубликована Среда, Ноябрь 21st, 2007 at 12:21 pm в рубрике Масс-медиа. Вы можете следить за комментариями спомощью этого RSS 2.0 канала. Вы можете оставить комментарий или трэкбэк со своего сайта.